Saturday, June 21, 2008

Я виростала у Карпатськім краю

Я виростала у Карпатськім краю,
У візирунках вишиванок раю,
В любові матері і батька ласках,
В чудовик бабусевих казках.

І доля пестила мене, любила,
Кубельця щастя справжнього дарила.
Здається, зовсім було це недавно:
Пісень співала, танцювала вправно,
Ходила в ліс, у гори по чорницю,
Збирала квіти, трави від зірниці,

Плела віночки і пускала в воду,
Просила вдачу і красиву вроду,
Любила все навкруг, що було поряд:
Батьків, сусідів, вірних друзів, подруг,
Будинки, вулиці, дороги, села,
Річні пороги, голубі озера,
І ту калину, що росла під тином
І промовляла: "Ти ж моя дитина!"

В кубельцях щастя плескалась і грілась,
Щоб завжди було так, мені хотілось.
Збігались роки, як коти приблудні.
Дитинскво скінчилось, настали будні.

Вірш-відповідь пану-поету Ярославу

По коліна стоїш в океані,
Стогнеш, Славко, як ціп при різні.
Чи забув, де ти є? Твої рани -
Це непотріб для близьких, рідні.

Ти Вітчизну залишив бездумно,
Край Карпатський (сама звідтеля).
Пишеш Віршики дуже розумно,
Цим самим своє "я" звеселя.

Твої сльози в віршах, як каміння,
Клич до бою і шабель, як злістью
Все, що пишеш - велике сумління,
Що ти є патріот, реаліст.

Називаеш вкраїнців "жидами",
"Розтризубленний лист" - холодить,
"Гори горя гуркують в тумані".
Зупинись і подумай на мить.

І, як приклад; "стою в океані,
Позолоченний в сонця жупан",
Я щаслива, що "гори незнані"
"По-карпатськи розхристують стан".

Що Канада дала мені сили,
Щось корисне зробити для тих,
Що залишала я в Україні.
Я побачусь, вернуся до них,
Пригорнуся до мами з сльозами,
Руки рідні у свої візьму.
Радість зустрічі буде між нами.
У цю мить я весь світ обійму.

Я поїду до тата могили,
Уквітчаю барвінком її.
Океан дав надію і сили,
І забрав всі турботи мої.

Ця "не знана" канадська країна
Пригорнула, як рідне дитя.
Україна, моя Україна,
"Розтризубила" наше життя!

Игорю Походенко к 50 - летию

Сегодня до тебя не дотянутся,
И не услышать "Ходят кони над рекою",
И не почувствовать тепла твоей ладони,
И не прижаться Галкиной щекою,
И не собраться вместе в тесной кухне,
И не гулять до ночи на Купала,
И не увидеть, как всё злое рухнет,
И счастья б были полные бокалы.

Боль не проходит, изжигая всё в груди,
И мысли путаются, лгут, сбиваяь в клубни.
Так много хочется сказать тебе наш дуг,
В твой Юбилей, прости, что не с тобой мы!

-- // --
Тебе сегодня - пять!
Совсем мальчишка!
Куда девался нолик, съела мышка?
А может закатился под кровать?
Ты Олечка прижми его по-крепче,
Пускай себе лежит и Игу не тревожит,
А если Игорь спросит, как всегда, ответишь: "Сорок пять".
Тебе поверит он.

Вируэ життя на планеті людей

Вируэ життя на планеті людей,
Помножує швидкість у просторі,
Народжує безліч сучасних ідей,
Планує селитись у космосі.

Стою на зупинці стомлена

Стою на зупинці стомлена.
Жага пити хочу, солоно.
Я ще жива, не зломлена.
Осінь в душі, холодно.

Марії Петрівні

Поговорили Ви зі мною,
Весняним сонечком зігріли.
Слова, що від душі пролились,
Турботи всі мої спалили.

Поговорили ви зі мною,
Вдихнули поле квітів в душу:
Тепер, я знаю, все я зрушу,
Бо говорили Ви зі мною.

Від Ваших слів - світанків свіжість,
І чистих вод з гірского краю,
Любові і турботи ніжність -
Я відновлюся, як у раю.

Поговорили ви зі мною,
Далека відстань відступила,
Так близько Ваше серце билось,
Бо говорили Ви зі мною.

Від Ваших слів цілюща сила
Влилася в тіло, як та лава,
І все надобре враз спалила.
Я буду, я буду... Обіцяю!

Мамочке

Как сладко вспоминать о детстве,
Что подарила ты для нас с Ириной.
Как много получила я внаследство.
Твой чистый дух стал для меня доктриной.

Оглядываясь в прошлое, я вижу
Твою любовь, заботу, мудрость, ласку,
Что наполняли светом сердца нишу
И делали из детства сказку.

Где находила ты и силы, и терпенье,
Уставшая, придя с работы,
Читать нам сказки и варить варенье,
И дать понять, что в жизни кроме букв, есть ноты?

Серёженьке

Сліди життя в твоїх очах я бачу,
Розгубленність і втому. Плачу, плачу,
І знаю, є й моя вина,
Що вкралась нова сивина.

Я вірю - любиш, та занадто пізно.
Маленький човник - нам обом так тісно,
Піду на дно, та ти не бійся, любий,
Згадай мене, ті очі, мої губи.

Я прилечу до тебе білокрилим птахом,
Зів'ю (смету) гніздо над одиноким дахом,
Я буду поряд, я не дам пропасти,
Тузі і горю я не дам напасти.

Роси краплини я зберу для тебе,
І дам напитись. Полечу до неба,
Візьму від сонця трішки серця,
Нехай сильніш твоє заб'ється.

Родному Городу

Каштани, мої українські каштани,
Мережива свічок квітучий нектар,
Прекраса Франківська, чарівні дурмани,
Оділи все місто в барвистий кептар.

Пустили у землю глибока коріння.
І соки земні наповняють життям
Каштана природи прекрасте творіння,
Дають силу цвіту, лапастим гілкам.

В каштановім танці кружляє все місто:
Турботи і втому забуто на мить.
І вітер гайдає розпластане листя,
Торкається кожного, хто ще не спить.

Каштани, мої українські каштани,
Скажіть, що нового майбутнє несе?
Насіння колюче у Вас, як булава.
"Та цвіт наш - любов, і вона проросте!"